Година пам'яті до голодомору Схилімо голови в скорботі

Обладнання: панно - картина І. Шишкіна «Жито», під картиною 5 пшеничних колосків, калина, перев’язані чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником; на столі хлібина і склянка з водою, у підсвічнику свічка.

Дівчинка молиться:
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в руці?..

Виходять 4 дитини

Дитина 1
Велика родина була у Сіренків:
Матуся і тато, бабуня і дід,
Чотири синочки і доня Оленка —
Охочим до праці й щасливим був рід.
Сміялась матуся, закохана в тата,
Навчала бабуня малих онучат.
Сім'я незаможня, любов'ю багата,
Та хліба до столу завжди вистача.

Дитина 2
Долівка помазана глиною чисто,
А зверху солома на ній для тепла.
У запічку пахне духмяним любистком,
І вечір зимовий іде спроквола.
На комині вузлики гріються з маком,
З насінням петрушки, з чорнушкою теж.
А піч зігріває всіх ніжно і м'яко,
І дідова казка… І пісня — без меж.

Дитина 3
Отак би їм жити в щасливій родині…
Аж тут тридцять третій снігами несе.
Вже тягнуть з-за комина вузлики з маком,
І плаче матуся і бабця стара.

 Мама
 Ну як тепер бути? Забрали корову
І все до зернини. А діти, а ми?

Тато (до діда )
Ходімо копати в діброві
Якогось коріння посеред зими.

Син 1 Знов оладки з листя
І водиця в кухлі —

Син 2  Ось і всі наїдки
У моїй руці.

Дитина 4
Пропікають очі
Материну душу.
І сама голодна,
І в очах туман.

Син 3
Вже часник на лузі
Вигребли з корінням,
Обірвали липу,
Кропиви нема.

Донька Не зійшла картопля
Саджена лушпинням…
Люди, мов примари.
Голод. Смерть. Пітьма.

Дитина 1
І молилась мати
Всім богам на світі,
І варила зерна
На одній воді.

Дитина 2
І по три зернятка
Віддавала дітям,
Щоб жували довго
Зубки молоді.

Дитина 3
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги…
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо згасла назавжди…

Дитина 4
На світі зосталась з великого роду
Єдина Оленка… За всіх пожила…
Залишилось з того святого народу
Лиш декілька душ із усього села.

Дитина 1
Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,
Померлий в той страшний голодомор.
Бо з нами тридцять другий, тридцять третій
Пережитий мор.

Дитина 2
Не мовчимо, братове українці!
Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,
Бо молимося хлібові, хлібинці,
Що гірко дістається на віку.

Дитина 3
Не мовчимо! Доволі спати, брате,
О, сестро, сльози витирай з очей.

Дитина 4
Не мовчимо! Не можна нам мовчати,
Бо в душах зойки тих страшних ночей…

Звучить пісня Костянтина Гільченка

Виходять ведучі

1. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії ХХ століття.
2.Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932 1933 роках.

1 Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.
2. Голодомор... Страшне слово, яке болем ятрить серця українців, що накрило собою величезну країну, квітучу, родючу і щедру. Помирали люди, молоді, здорові, яких можна було врятувати дуже просто: голодним потрібно було лише дати хліба. Та навіть не дати, а повернути.

1. Розчищаючи місцинку для пасіки, довелося зрізати купину. А в ній — мурашник. Ой як сполошилася мурашня! Ой як забігала! І найперше кинулася діток рятувати: хапають лялечок, несуть їх у нірки, ховають. Отаке дріб’язкове створіння, а, бач, як турбується про збереження свого племені.
От і подумалось: чому ж наші державці не уподібнились мурашкам у часи великого Голодомору?  Чому влада не кинулася рятувати діточок?
Чи рятувала дітей у часи голоду лебединська влада?

2. Діти  виявилися найменш захищеними, бо не брали участі у колгоспному виробництві, і тому не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини, діти до 4 років - 16% , тобто в голодні 1932-33-ій їм мало б виповнитися до 10 років...

1.Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.
2. Більша частина смертей у ті роки припала саме на дітей-малоліток. Скажімо, з підібраних 31 липня 1933 р. на вулицях Лебедина 48 трупів 31 був у віці від 3-х до 13 років. 14 серпня було підібрано ще 23 померлих дітей.

1.Законом від 7 серпня 1932 року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений «карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна, аж до найвищої міри покарання(розстрілу)».

(виходить бабуся з онуками)

Автор Ідуть в гості до бабусі  Лебедин онуки,
А назустріч ліс і поле, долини і луки.
Любо глянуть на хліба, сади і лісочки,
- Ой, бабуню, які колосочки! (онуки)
Гірко стало на душі у жінки старої,
О згадала ті роки неволі важкої.

Бабуся: Дорогі мої онучатка, за ті колосочки
Я одержала тюрми чотири годочки.
Тільки вийшла після жнив колосся збирати,
Щоб голодній дітворі щось приготувати.
Тут дозорці мене захопили,
За чотири колосочки в тюрму посадили.
Отаке було на світі пекло в нашім раю
Голодовку і ту весну, добре пам’ятаю.

2. Голодні 1932-1933р. Не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн.т. Таким чином, це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було голоду й у 1936 р. коли врожай був значно менший,ніж у 1932-1933роках.

Читець
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщерть,
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання.
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломинку,
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку.
Майте жалю до нас краплинку -
Умирати вже вам пора…
Взяв шкуринку дідусь і плаче.
І стареча рука тремтить…
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче.
Б’ється рівно і хоче жить…
Стали кожному крихти в горлі.
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою клекіт орлів.
А на вигоні трупи чорні,
Там, де Саваном сніг білів…

1. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Голод охопив усю Україну, не обійшов і Лебединщину.

Фільм «Спогади про голодомор на Сумщині»

1. Дослідженням голодомору на Лебединщині, зокрема у с. Михайлівка займається учитель, краєзнавець, колишній сільський голова  Віктор Миколайович  Лисянський . Тож надаємо Вам слово.

Спогади, спогади

Дитина 1
Олександр Трохимович Забуга згадує:
«Нас у батька-матері було четверо. Всі були пухлі, але ще движимі.
Батько лежав на возі колодою — ноги налилися і не слухалися. Люди мерли на очах. Голодні лежали під тинами, на дорозі, в бур’янах, по хатах. Сім’я вже майже вся вимерла. А «гості» постягали з полика покійників і давай розвалювати запіччя — чи не заховав там хазяїн якийсь клунок жита? Бур’ян у горщику вариться — виллють геть і горщик розіб’ють». Щирою була турбота лише з боку батьків-мате рів. Вони вкидали дітей у вагони пасажирських потягів — може, десь там, у столицях, на них зглянуться; вони підкидали дітей у лікарні та притулки — може, там порятують їх від голодної смерті.

Дитина 2
Пригадує Петро Шульга  з Лебедина.
Моїй майбутній матусі в ту пору виповнилося  всього п'ять років. В неї опухли ноги, живіт. Врятувала її від голодної смерті  сусідка, котра мала корову і щодня  давала мамі склянку молока. Сім'я вижила завдяки липовій корі,лободі, калачикам, кінському щавлю, а також золотим сімейним реліквіям, котрі обмінювала бабуся на борошно або крупу. Останнім рятівником були  серги. їх бабуся витягла з вух, щоб обміняти на хлібину.

Дитина 3
Спогад І. Майковського
На узліссі Лебедина (де зараз Меморіал слави) в канавах доходили обезсилілі діти. Ніхто їх не шукав, і вони нікого не шукали. Просто  скімлили і вмирали, як покинуті цуценята.

Дитина 4
Відтворює в пам’яті Наталка Васись.
Лебединці виносили дітей на перехрестя доріг і кидали їх там у надії, що хтось зжаліється і всиновить або ж здасть у приют ( від матерів у приют не брали)

Дитина 5
Лідія Луківна Васильченко із вул.. Чапаєва  згадує :
Нас у матері було п’ятеро. Пам’ятаю осінь 32. При обшуку забрали у нас корову. Першим помер брат Костик, було йому 5 рочків. Його ми спромоглися віднеси на цвинтар. Другою померла Тоня, їй було 3.Поховали в садку під яблунькою. За нею пішла бабуся. А згодом і батько. Я зраділа, адже його шматочок хліба буде тепер мій.  Сашко, братик мій, одного разу пішов вночі колоски стригти. 18 дробин йому всипано від об’їждчика поля. Мати ледве коня знайшла, щоб довезти його до лікарні. Це і братика врятувало і нас. Його в лікарні годували, а в нашій хаті на один рот поменшало.

Дитина 6
Уляна Данилівна Потапенко пригадує:
« Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі, зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить стільки гойдається, і безкінечно наче співає останню пісню напівголосом: їсти, їсти, їсти… Колискова 33-го року»
(Цю колискову Любов Чуб присвятила Віктору Чубу, який помер у 1933 році, маючи від народження 5 рочків, та всім дітям жертвам Голодомору.)

Читець ( читається під супровід мелодії )
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Мамо, мамо, подивіться:
Онде місяць за хмаринку
Заховався, наче сирник
Закотився за хлібину.
А зірки цукровим дивом
Так і просяться до рота,
Ген Чумацький шлях розлитим
Молоком втік за ворота.
Ой, матусю моя мила.
Їстоньки я хочу дуже,
Дайте хоч би крихту хліба,
Щось я трошки занедужав...
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Засинай, моє дитятко,
Бо вже нічка, треба спати.
Завтра з кашею горнятко
Дасть нам ведмедиха-мати.
Ведмежа її синочок-
Принесе тобі хлібину,
Помідорку, огірочок,
А горобчик картоплинку.
Не іди лиш з цього світу,
Не лишай мене, дитинко,
Пожалій ти, матір рідну,
Крихітко, моя, кровинко
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Ой, матусе, моя нене,
Ой, не плачте ви, рідненька,
Хлібчика просить не буду,
Обніміть мене міцненько.
Заспівайте колискову,
Щоб почули всі звірята
Та заснули разом з нами...
Мамо, спати...їсти...спати...
Люлі, люлі, люлі, люлі...

1. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.
2. Голод забрав від 7до 10 мільйонів людей.

Свічка пам’яті (Діти виходять із свічками в руках)

скаут 1 Наш найсвятіший обов’язок сьогодні
скаут 2 Зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих
скаут 3 . Пам’ять про тих, хто не дожив,
скаут 4 Пам’ять про тих, хто недолюбив,
скаут 5 Пам’ять про живих і ненароджених.
скаут 6 Згадуючи одного пам’ятаймо про мільйони. Ми впевнені Україна пам’ятає. То ж давайте разом звернемося до нашої історії і вийдемо після цього духовно чистішими, мудрішими.
скаут 7 . Нехай у мільйони маленьких вогників згорить страшний спадок голодомору.
скаут 8 Нехай у цьому полум’ї згинуть нещирі частинки душі кожного з нас. І буде шлях у майбутнє прямим і світлим.
Запалюють свічки , звучить пісню О. Білозір «Свіча»
скаут 1 Ми хочемо, щоб про це ніколи й ніхто не забував!
скаут 2 Ніхто не має права про це забути
скаут 3 Схилімо голови в скорботі перед невинно убієнними.

1 вед. Пом’янемо хвилиною мовчання великомучеників нашої історії.

Хвилина мовчання

1. На тему голодомору пишуть наші місцеві поети, письменники.

Розповідь Свідчення про голодомор 1932-1933 років наш земляк, письменник Борис Ткаченко почав збирати ще в 60-ті роки. Накопичував, доповнював архівними документами, систематизував, видав окремою книгою і дав заголовок - «Під чорним тавром». Мужність автора відзначена премією імені Миколи Хвильового та орденом «За заслуги» III ступеня.
У сумському видавництві «Мрія» вийшло нове, доповнене видання книги «Під чорним тавром». Кошти на книгу пожертвувала громадянка Канади Марія Фішер- Слиж, підключилась до видання і Сумська обласна державна адміністрація.

Десятки і десятки знімків, сотні і сотні архівних документів. У книзі сповна розкриті причини голодомору, вказані імена  розпинателів України,зроблені застереження, розвінчані приховувачів тієї біди. А ще фото, фото... Ці найболючіші сторінки прямо жахають нашу уяву.
Цій темі присвячені балада Богдани Гусак, вірші Віри Лукіної, Анатолія Удода.

Слово надається першому міському голові з часу незалежності України , директору Лебединської спеціальної школи інтернату, поету Анатолію Васильовичу Удоду.

Розповідь про пам’ятник Жертвам Голодомору

На відзнаку 60- річчя цієї трагічної події вирішено у Лебедині спорудити пам’ятник. За короткий час колектив лебединських архітекторів і художників представив на вибір кілька його проектів. Затверджений проект було погоджено із єпископом Сумським і Охтирським Варфоломієм. За якихось півтора місяця затишний парк поблизу Мироносницького цвинтаря перетворився у своєрідний меморіал із асфальтованими доріжками та величним і суворим монументом 6 метровим залізобетоним, розірваним зверху аркою, а в ній високий металевий хрест космічний знак і символ християнської віри. Керівник творчого колективу архітектор О.О. Гайдаш та художники Ю.А. Мумрін і В.В. Жекалов , майстер коваль Іван Бойко, бригада В.П. Полянського, завод залізобетонних виробів та дослідно експериментальний завод  зробили все на совість, добротно, міцно, надійно.

1. Щоб майбутні покоління знали про народне лихо, кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорять свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати.
2. Із чорної днини 33 го вістять голоси очевидців, охоплюють спазми болю душі живих. Та в цих голосах не має крику, нема розпачливої жалоби є тихе, скорботне виповідання баченого.
1. Неврожай від Бога, а голод від людей так говорить українське прислів’я.
2....Мільйони і мільйони діточок лягли у землю. Уціліла лише дещиця,а пам’ять наша вічна і жура незгасна.
( Ведучі роздають шматочки хліба)

Джерело