Вічні технічки

- Що це за празник якийсь у школі, га? Понатупували…

- І не говори!.. Посходилися всі, ти подивися добре, аби ніхто зернят не лускав. Лушпайками як понасмічують, то тиждень гребтися будемо, не вигребемо…

- Та невже то насмітять. Може хоч трохи совісті є…

- Ну да. Вже ж випускники. Розумні ж усі люди. Хіба то дарма скільки років штани отутечки протирали?

- А збігло, а й збігло-о...

- Диви, чийсь гудзік… чиєсь комусь відірвало. Ти бликни оком, може то яке згубило? А то ж вічно знаю – в того гудзіка нема, а те – вмитися забуде зранку, так на уроки і прийде. А на руки можеш і не дивитися – і так знаю, усі в горіхах.

- Та сьогодні наче з гузками всі…

- А за туалетом чиє то ховається? Диви-диви, який дим звідти валить.

- От катюга. Курить!

- Знов директор вуха понакручує.

- Та що тих вух, ти мені скажи?! Хоч би раз тютюном нагодував, а то ж понакурюються на перерві як павуки та лізуть у школу.

- Ще й недокурки за ними збирай. Бува, і шнурка зав’язати не тямить, а вже смалить, як дід на колодах. Хоч зараз усі шнурки позав’язували? А то дивися, наступить яке та перечепиться.

- Та хіба за всіма вгледиш? О чуєш? Уже свистить.

- Ага. А що то?

- Чи забула? А перещитай но їх. Тих кого нема, я знаю де ловити. От же народ! Ну свято в них, сиди собі мовчки слухай та в долоні нам плескай, а вони…

- То що то свистіло, ти мені скажи!

- Так то по перилах же катаються! Згадали дєтство на нашу голову!..

- Ти саме головне, з тиждень після цього свята на стілець не вздумай сісти. Тобі ж буде краще!

- А чого?

- А ти не знаєш? Та подивися, не може ж бути, щоб жувачки чиє не жувало! На стілець же приліпить. Я по опиту знаю! Халата не отстіраєш.. А на новий тут попробуй заробити ще. І віка не хватить.

- Та по підсобках ще ж треба пройтися. Може, яке зі свята утекло, та в підсобці сховалося. Візьме, та шкоди якої наробить по старі звичці.

- Гляди, ще грамоту згадає та стіни пообписує. Писака! Щоб видко було, хто в гості у школу прийшов. А нам тоді фарбуй та краскою допізна дихай. А спасіба хто нам скаже?

- Ти но впівока на спортзал подивляйся. І коли шо – ти швабру їм відразу в руки.

- Швабру? Їм?

- А що? Панькатися з ними? Хай тільки хто попробує туди без кедів зайти.

- Правильно. Трудом потрібно воспитувать. Як колись, так і тепер.

- Воспитаєш їх, ага. Тут одні шкільні ділянки чого тільки варті з їх трудом. Знаю!

- Еге, і мені в пам’ятку. Оці, що тут сидять та слухають, картопельку було як посадять, то всю в одну ямку висипати стараються, а ці, що отуто артистами виступають - квасолю минулої весни на купу висадили. До останньої бубки. Всю. Сєлєкціонери, чи то як воно…

- Агрономи.

- А нас-то, подивися, таки в залі слухають.

- Та невже. Із чого ти взяла?

- Бо якби нас не слухали, то вже факт що, півзалу куняло би, або щось би жували обізатєльно. Гризли б на ничку чи то мівіну, чи сухарики.

- Та нє-е, що ти кажеш, тут же люди виховані сидять, їх же тут по вісім років виховували…

- А потом уяснили, що вісім -таки малувато, то рішили ще годок набавити – то цілих дев’ять виховують.

- Н-да.. Та що не кажи, а час іде. Ой, як же іде-е… Діти виростають, дорослими стають, своїх дітей до школи ведуть… А школа… Школа - вона дітьми молодшає. З кожним роком молодіє. А ми?

- І ми разом з нею!

Захищено авторським правом. Дозволено некомерційне використання. При копіюванні пряме посилання обов'язкове.


Коментарі   

 
0 #1 Користувач 27.12.2016, 10:59
цікаво,цікаво
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити