Лист з минулого

- Підбери та підбери! Вічно так! То вони що, всі мої?! Я тільки дві цукерки з’їв! До усіх інших – я ні при чому! Я свої обгортки й позабираю. Ось вони. (нагинається й підбирає) Рошенки. А он в кутку – то вже не моє. Скажу по секрету – я в спинку стільця бумажки засовую, чи на крайняк – за шафу запущу, а за батареї никати – по тому Микола спеціаліст.

- Що ти тут про мене розкарамаркуєш?

- та ото ж кажу, що оті бумажки – ти розкидав, ти і підбирай!

- Я?

- А хто? Ондечки! За батареєю!

- А наспор – не мої! (спорять, на підбирає з-за батареї папір)

- Це не з цукерок! Та це якийсь лист. А-ну, що тут написано? (розглядає, читає) Чуєш, а тут випадково моя мама не проходила? Бо не інакше, як її робота. Це вона цього папірця – та під батарею. А мені бери та збирай …

- Тю!.. Ти звідки взяв, що це твоя мама насмітила? не було їй роботи... Ага..

- А хто, по твоєму? Читай, що написано: Від предків. (другий бере до рук листа, читає)

- Послання.

- Бачиш? Ну хто ще тут буде мене вчити, окрім класної керівнички та мами? Це, мабуть, останнє попередження про мою поведінку. Письмове. Усні вже не дєйствують. (розгортає листа, здмухує з нього пил) Танє-є, не їхнє, давно, видно, за батареєю лежало. (Читає) «Нащадкам» Це нам?

- Мабуть, (знизує плечима) , ми ж не предки.

- «Привіт усім, кого ще нема!» Це як? Ми ж є!

- Дурна твоя голова! Коли предки писали листа, нас тоді ще на світі не було. Ми з того, з майбутнього - гості. Читай далі.

- «Ми залишаємо цю нову школу вам»

- Спасібочки! Ну вже зраділи ми подарочку!

- Ага! Те й роби, що вчися, вчися, вчися! А коли хочете знати, то я й так уже розумний. Давно й увесь! З голови й до п’ят. Ще з першого класу. (читає) «Пам’ятайте, що школу потрібно шанувати, бо вона дає людям знання»

- А я їх що, хочу брати, га? І то щодня? А мене хто питав?!

- «Не забувайте вітатися з вчителями, слухайте їх». Тю-тю-тю… Слухайте їх! Аби ще мене хто послухав. Тільки прочиню рота, то відразу – язиком не ляпай! Ну прямо тобі, як тим, як ото обухом! По всіх моїх мислях. Бац!  

- Еге, а ще спробуй з учителькою не привітатися. Так тоді ж виховна година забезпечена. Моментом! – часа на два! Не переслухаєш! Я і літом – аби тільки вчительку здалеку побачив, так на весь голос відразу вітаюся. Лишній раз не завадить. А що? Хай і на осінь буде. Про запас.

- «Не бийте шибок», і треба вони нам… Нам вистачає скляних дверцят у шафах.

- Уже не вистачає. Бо вже перебили.

- От і неправда! Ще в історичному кабінеті скляні дверцята залишилися.

- «Не псуйте обід своїм однокласникам. Не сипте солі у чай»

- Хи, наші предки якісь устарівші. Солі… Тю-ю… А кислими огірками вони не пробували? Перестрілку? Га? Хе!..

- «Не ховайте щоденників від вчителів». І хто їх ховає, га?

- Минулого разу он, потребувала класна щоденника, то й що? Мовчки пішла, з-за портрета на стіні сама культурно й витягла. Все написала, що треба і що не треба. Самообслуговування у неї!

- «Не спіть за партою». Та це ж отстой! Повний отстой. Не продвинуті предки, ніяк не продвинуті. Чи в них тоді шафи не було?

- Спокійненько у шафу вмощуєшся, сумку під голову, і спи собі. Головне - обід у столові не проспати, ага!  

- Чуєш, а давай і ми нащадкам щось напишемо.

- А в тебе нащадки є?

- Будуть!

- То що написати?

- Пиши: не грайте у футбол своїм портфелем. Але якщо дуже закортить – то краще футболити чужого…

Захищено авторським правом. Дозволено некомерційне використання. При копіюванні пряме посилання обов'язкове.