Один з кумів сидить та з закоханим виглядом ніжно нюхає квітку. Підходить другий кум.
- Куме, га, куме?!
- Чого вам?
- Та щось я вас зовсім не впізнаю! Їй-бо, не впізнаю!
- І чого б то? Невже постарів? Вуса обвисли?
- Ба ні, куме! Ви, тойво, ну не те, щоб постаріли…. Ви, куме (киває на квітку, крутить біля виска пальцем) зацвіли наче…
- Я?
- Ну а хто ж іще? Не впізнати вас. То раніше, було, мого кума тілько за салом та цибулиною можна було передибати, а тепер, хи!... Цвіточок. Не чоловіче то діло. Н-дя…
- Та, куме, нема куди діваться. То я такий зацвівший от безвиході.
- Так я вам узяв та й повірив! І став би я ваші цвіточки у безвиході винюхувати. Чи я яка дама?
- Це ви, куме, зараз так кажете. Та якби вам припекло так, як мені пече, то й ви б цвіточка в руки вхопили, та що цвіточка, цілого віника, чи то пак, букета за собою тягали б!
- І що то за оказія у вас приключилася? Признавайтеся куме, раз така вже притичина.
- Та я, куме, Одарку свою приревнував.
- Ого-о! Питання сурйозне! Так це треба уже комусь барило бити, чи то пак, пику, а не цвіточками бавитися!
- Е ні-і, куме, неправильна ваша політика…. Нема в його пики. І барила теж.
- А хто ж він такий, безбарильний, що й дзьобака в нього нема? Та я би свою Параску в погребі миттю закрив, аби моя таке утнула, Господи прости!
- Отут ви, куме, і не вгадали! Дзюбак в нього таки є. Ще й, гаспид, співає гарно! А для Одарки я вже ножа гарно наточив.
- Свят-свят-свят, куме! Та трясця її бери! Не робіть гріха. З ума зійти, рідний кум рідну куму хоче зарізати! Люди добрі, ратуйте мого кума від такої напасті. А я собі гадаю, нащо йому цвіточок! І тупий же я, тупий! Усім тупакам найтупіший тупак!
- Куме, чого це ви репетуєте?!
- Бо пойняв, для чого вам цвіточок! Дурна моя макітра!
- Та й нащо, коли не секрет, мені оця квітка?
- А хіба не для вічної пам’яті, так? Там, де Ви Одарку порішите… Угадав?
- Та не збираюся я Одарку чіпати, чи ви, куме, з глузду з’їхали, га?
- А ніж тоді вам нащо? Хіба не для Одарки?
- Та їй, же, їй! Та, по правді, для її лю′бого. Жаліє його дуже, голосистого. А я на день святого Валентина холодцю захотів, хоч умри, так хочеться.
- А вона не хоче варить? А для лю′бого наварила би? Ото вже жінки!
- Та хоче, хоче наварить! Тільки їй для такої процедури отого дзьобатого і треба зварити! Та вона все впирається, любить його, каже…
- То хто ж він - той дзьобатий та голосистий?
- Півень, куме, півень! А який, скажіть мені, без півня холодець? Та ж вона його, зозулястого, різати не хоче. Так я Одарку перед фактом поставив – або я, або півень.
- А вона що?
- Сказала, що когут. Негоже, мовляв, невинну твар на холодець.
- От тобі й маєш… А цвіточок для чого?
- Хм, для чого! Думати, куме, треба.
- І надумали?
- А як же? Оптимальний план! Як-то кажуть, оптимізація, во! Рішив Одарчину жіночу броню квіточкою пробивати. Подарую, приголублю… Може ж, не залізна!
- Та ви, куме, геній! Я побіг!
- Куди ж це, куме?
- За букетом! Парасці! Я давно шкварочок не пробував!